В останній рік словник народів світу збагатило ще одне словосполучення: «Гібридна війна».
Так охарактеризували експерти військову агресію Кремля в Україні, з використанням перевдягнених військових, в тому числі «зелених чоловічків», які чи то заблукали, чи то у відпустці, до яких російський уряд начебто не має жодного стосунку.
Про «зелених чоловічків» та «Русский мир»
«Історія нічому не навчає, вона лиш карає за незнання уроків» - С.М. Соловйов, російський історик
Вважається, що «гібридна війна» є винаходом нинішніх російських генералів і сотні військових спеціалістів ламають голови над тим, що протиставити новітній російській «технології» ведення війни.
Дозвольте посперечатися: насправді нічого новітнього в цьому немає і якщо зазирнути в історію, можна знайти приклад війни, що її вела Росія, який є майже близнюком до війни в Україні.
Отож, читаємо й порівнюємо.
70-ті роки ХІХ сторіччя. Внутрішньополітичні проблеми в Росії штовхали царя на звичний шлях – укріплення популярності в народі через «маленьку переможну війну».
До того ж певні протиріччя, які спостерігалися в Європі між Францією, Австрією та Великобританією давали Олександру ІІ ілюзію розколу Заходу, а відтак і сподівання на те, що Європа «проковтне» нову агресію Росії.
Відтак, за інформацією низки істориків, Росія почала інспірувати антитурецькі сепаратистські рухи на Балканах, одночасно підігріваючи ура-патріотичні настрої всередині країни через театр, пресу, літературу, або просто – розповсюджувані в народі чутки.
У 1775 році за інтриг Петербургу почалася «Балканська криза» - повстання проти турецького панування в Болгарії.
Всупереч розповсюдженому в Росії міфу, насправді Османська імперія була доволі толерантною до іновірців, в тому числі і християн; священики та єпископи, монастирі та церкви мали певні податкові пільги.
У 1870 р. султан Абдул-Азіз навіть заснував Болгарський екзархат Грецької православної церкви і відновив його автономію.
Одначе, болгарським націоналістам цього було мало, під приводом боротьби з тяжкими податками вони почали повстання.
Повстання турки, звісно, придушили з притаманної їм жорстокістю.
Газети Сербії і, головне, Росії кожного дня змальовували апокаліптичні картини з розіп’ятими хлопчиками, спаленими живцем священиками та зґвалтованими дівчатками.
Треба визнати, що жорстокість мала місце. Газети лише не нагадували, що таким само чином російські війська колись придушили повстання Костюшко, не розповідали про «чудо-богатирів» Суворова, які ходили вулицями польських міст з насадженими на багнети немовлятами.
До речі, саме за цю криваву бійню князь Суворов отримав звання фельдмаршала – не за подвиги на полях брані.
Та повернемося до Балкан.
Події в Болгарії викликали серйозний бойовий угар в Сербії, яка на той час мала широку автономію у складі Османської імперії, але, природно, прагнула до незалежності.
Тому, використовуючи привід повстання в Болгарії, сербський князь Мілан ІV Обренович 30 червня 1876 року оголосив війну Туреччині.
Безумовно, цієї війни ніколи б не було, якби Обреновича, котрий був затятим русофілом, не підштовхував Олександр ІІ. На словах російський цар висловлював серйозне занепокоєння намірами сербів воювати і навіть офіційно попереджав Сербію про негативні наслідки цього кроку, а неофіційно…
Справа в тому, що, використовуючи «Балканську кризу», під приводом захисту одновірців, Російська імперія планувала завоювати Константинополь. Саме чорноморські проливи були стратегічною метою Олександра ІІ, але аж ніяк не захист бідних болгар та сербів. Їх лише використовували у великій геополітичній грі.
Навіть російські історики між рядками визнають, що за спиною Обреновича стояла Росія:
«Сербы были слишком уверены, что в случае, если Сербия и Черногория начнут войну, Россия, невзирая на официальные предостережения, не допустит их разгрома турками» - пише В.П. Потьомкін
І тут з’ясувалося, що Росія лише на словах була миротворцем.
Негайно російські газети вибухнули ура-патріотичними статтями; знову з’явилися розіп’яті хлопчики та спалені священики, але цього разу – сербські.
«Врятувати православних від різанини», «Захистимо братів-слов`ян» - найпопулярніші заголовки на шпальтах тогочасних газет.
Очманілий від пропаганди народ, негайно згуртувавшись, чого Олександр ІІ й добивався, навколо до того не надто популярного царя, забувши що це серби були агресором, вимагали ввести війська.
Сп`янілий натовп перед решіткою Зимового палацу на всю горлянку волав вже інші гасла: «Константинопольнаш».
Ось як змальовує те, що відбувалося в Росії Єдвард Радзінський:
«По всей стране возникают комитеты добровольцев и собирают пожертвования братьям-славянам. В перербургских ресторанах под водку и цыганские пляски идут развеселые проводы добровольцев. Духовые оркестры играют марши на вокзале, и прекрасне девушки провожают отъезжающих героев. Идеалисты, патриоты, авантюристы, неудачники, запутавшиеся в долгах, или потерпевших крушение в любви, или попросту, как писал Толстой, «безшабашне люди, готовые в шайку Пугачева, и в Хиву, и в Сербию», - все отправляются в Сербию»
Якось так сталося, що більш ніж 700 російських офіцерів подали у відставку і негайно опинилися в Сербії у якості «радників».
Там же з’явилося й кілька російських генералів, які офіційно перебували чи то у відпустці, чи то у відставці, а також 3,5 тисячі «безшабашних».
Проте, скоро з’ясувалося, що сербська армія небоєздатна, а князь Мілош як головнокомандувач – повний нуль.
У серпні він здає командування російському генералу Черняєву.
Цікава історія про те, як опинився цей генерал на чолі сербської армії:
«Горячо отдавшись общественному движению в защиту турецких христиан, Черняев … вступил в сношения с сербским правительством и был приглашён в Белград для руководства военными действиями в задуманной Князем Миланом кампании против Турции»
Зауважимо, досвідчений царський генерал, який мав досвід бойових дій, опинився в Сербії до початку війни.
Звідки йому було відомо, що вона таки настане, якщо офіційно Петербург виступав проти неї?
Правда, цікаво?
Як оголосив офіційно на всю Європу Олександр ІІ вустами свого канцлера Горчакова, генерал Черняєв поїхав до Бєлграда
«Конечно же, совершенно неожиданно для Петербурга и по собственному почину» - пише Едвард Радзінский.
Російські історики переконують, що Петербург чинив всілякі перешкоди неслухняному генералу і навіть не видавав закордонний паспорт, заборонивши покидати Росію.
Але… Але паспорт у нього чомусь таки з’явився, допоміг генерал-губернатор Москви, цар, звісно тут ні до чого, і наказ про затримання Черняєва на кордоні, що його було передано телеграфом, звісно, спізнився…
«Известие о назначении его главнокомандующим главной сербской армией послужило сигналом к наплыву добровольцев в Сербию и подняло сербскую попытку на степень русского национального дела»
І знову нам це має щось нагадати з нашого сумного сьогодення, чи не так?
Звернемо увагу, що для місії керування «зеленими чоловічками» Олександр ІІ вибрав не аби кого, а генерала з числа найзапекліших шовіністів та ретроградів.
Цікавим для нас є те, що незадовго до війни Черняєв придбав петербурзьку газету «Русский мир», яка практично не приділяла уваги внутрішній політиці, зате цілковито зосереджувалася на питання захисту слов’янського світу та православ’я і побудові великої слов’янської імперії, звісно, на чолі з царем-батюшкою.
А ще до Черняєва на Балканах, також, звісно, всупереч волі Петербурга, опинився його друг та однодумець генерал-майор Фадєєв Ростислав Андрійович, активний дописувач в «Русском мире».
Він до кінця війни «курував» Чорногорію, а до того займався формуванням болгарського ополчення, яке мало бути озброєне 100 тисячами німецьких рушниць, придбаних на зібрані з російських купців гроші.
Прикметно, що на Балкани рушниці планували доправити під виглядом «залізяччя», а набої до них – сірників.
Нічого не нагадує, друзі?
Як би там не було, але і на чолі з російськими генералами серби отримували поразку за поразкою.
Навіть 2 тисячі кадрових солдат імператорської армії, яких раптово було демобілізовано, котрі якимись таємними стежками перейшли на Балкани, не допомогли. Не допомогло і проголошення генералом Черняєвим князя Мілана ІV королем Сербії , яке, втім, не було визнано жодною країною світу.
І тоді Росія була «змушена» вступити у війну, на шалену радість ледь не 86% росіян.
Для їхніх нащадків про це пишуть так:
«Ход войны не соответствовал пылким ожиданиям славянофилов но привёл к непосредственному дипломатическому и затем военному вмешательству России в турецко-балканские события, вопреки миролюбивым намерениям русской дипломатии».
Про патологічну миролюбність Російської імперії нам добре відомо.
Тут питання в іншому: про що мова, коли сербів захистили, і Болгарія в результаті російсько-турецької війни отримала незалежність?
Мова про те, що справжньою метою «слов’янофілів» була цілковита окупація Балкан і Туреччини.
Тому й результати Берлінської конференції, на якій країни Заходу, що раптово порозумілися і зупинили імперські амбіції Росії, всередині країни, накачаної шовінізмом, було сприйнято як поразку.
До речі, врятований Росією князь Сербії Мілош IV Обренович вже за рік уклав союзницьку угоду з противником Петербурга на Балканах – Австрією.
Але це вже інша історія, інші історичні паралелі…
Комментариев нет:
Отправить комментарий