Торік восени міська рада Артемівська Донецької області ухвалила рішення звернутися до Верховної Ради з проханням відновити його стару назву — Бахмут. Жителі міста буквально кров’ю заслужили право на повернення цього історичного наймення, довівши під час подій весни — літа 2014 року, що вони хочуть залишитися з Україною, а не у складі маріонеткового утвору російських терористів. Цікаво, що в давнину це місто теж було наріжним каменем збройного конфлікту між українськими (слобідськими) та російськими (донськими) козаками. Царський уряд намагався примирити сусідів і навіть створити симбіозне Бахмутське козацтво, яке складалося б із представників слобожан та донців. Цей план зазнав фіаско, а в Санкт-Петербурзі вкотре переконалися, що малороси та великороси не один народ.
Уперше про «сторожку Бахмутку» в документах московитів згадується 1571 року. Вона була місцем тимчасового перебування прикордонників, які охороняли територію Московської держави від набігів із півдня кримських татар та інших кочових племен. Але як повноцінне поселення Бахмут заснували козаки Ізюмського слобідського полку приблизно в 1680–1690-х. То був час, коли українське козацтво із заходу, а російське — зі сходу активно витісняли кочовиків у бік Криму й колонізовували їхні землі. Саме на території сучасних Донецької та Луганської областей і зійшлися дві хвилі завойовників та колонізаторів. У Бахмуті й виниклих навколо нього хуторах вони заснували соляний промисел, який був тоді серйозним джерелом прибутку.
Кордон між Запорозьким та Донським козацькими військами на сході окреслився досить швидко вздовж природної межі — річки Кальміус. Ця лінія збереглась і в адміністративно-територіальному поділі Російської імперії: на Кальміусі закінчувалися землі Катеринославської губернії й починалися землі Донського війська.
А ось визначитися з кордоном українських та російських етнічних земель на півночі виявилося важче: поселення двох народів тут перемішалися.
Бахмут був українським козацьким містом, але там селились і росіяни. Неподалік стояла їхня фортеця Тор (нинішній Слов’янськ), де мешкали також слобожани. Між населенням двох поселень постійно спалахували конфлікти, тож іще 1702 року цар Пьотр І наказав «бахмуцких жителей русских — ведати торскому приказному человеку, а черкас (як тоді часто називали українських козаків. — Авт.) — полковнику Изюмского полка Шидловскому».
Перепис 1703-го засвідчив, що в Бахмуті жили родини 112 слобідських козаків, 36 росіян та 2 донці. Вочевидь, саме такий склад населення і спонукав Пєтра І остаточно передати Бахмут у підпорядкування ізюмському полковнику Федорові Шидловському. Відтоді слобідські козаки не пускали донських добувати сіль на своїх територіях. Це стало приводом до так званого Булавінського повстання, котре в радянській історії традиційно зображували як селянський виступ проти панівних верств Російської імперії Кіндрат Булавін походив із нинішнього села Трьохізбенка Луганської області, яке тоді належало Донському війську, а батько майбутнього бунтівника був там станичним отаманом. У 1705 році Булавін на чолі донського козацького загону захопив Бахмут, а себе оголосив місцевим отаманом. Пьотр І наказав військам покарати заколотників, але надісланий проти донців російський загін було розбито. Відтоді почалося масове повстання донських козаків проти царської влади. Слобожани захищали свої землі, а відтак залишилися на боці Пєтра І. Лише після розгрому повстанців у битві біля урочища Крива Лука на Сіверському Дінці, яка сталася 8 липня 1708 року, Ізюмському слобідському полкові вдалося відбити Бахмут. Незабаром тут було збудовано слобідську фортецю, на озброєнні якої перебувало 60 гармат і 16 мортир.
Але суперечки та збройні конфлікти через солеварні між слобожанами й донцями не припинялися. Край насильству було покладено лише 1715 року, коли бахмутські й торські промисли передали в державну казну, підпорядкувавши Соляному управлінню. Навколо Бахмута з’являлися нові копальні й хутори, їх треба було охороняти від грабіжників — калмицьких та ногайських племен, що кочували степами Приазов’я. Місцевого люду для цього було замало, а епізодичне перебування в Бахмуті різних загонів (компаній) зі слобідських козацьких полків теж не впливало суттєво на справу охорони промислів.
Щоб вирішити цю проблему, а заодно й покласти назавжди край протиборству слобожан та донців, царський уряд у 1745 році вирішив створити особливе Бахмутське козацтво. Для цього до Бахмута й Тора (сучасного Слов’янська) було переселено 712 козаків: 388 — із Війська Донського і 324 — зі слобідських полків. Але донці здебільшого чомусь не втрималися на новому місці. Вочевидь, через якісь конфлікти, документи про котрі не збереглися. Однак замість них з’явилося чимало колишніх запорожців, які вирішили тут оселитися. Певно, у черговому протистоянні з донцями слобожан підтримала Запорозька Січ, і саме тому частина її козаків перебралася до Бахмута.
Сенатським указом від 27 жовтня 1748 року було створено Бахмутський кінний козацький полк. У його складі мали бути полковник, по троє ротмістрів, хорунжих та осавулів, полковий писар і 300 козаків. Командиром було призначено «бахмутскаго ротмистра Ивана Шабельскаго» зі слобідських козаків. Згадано в тому документі й про кількість козаків, які залишилися на поселенні після прибуття сюди в 1745 році: «…А в показанное трехсотенное число рядовых казаков к имеющимся ныне наличным 254 человекам 46 человек набрать тех де бахмутских, торских и мояцких казаков из казацких детей и свойственников в казацкой службе годных».
Цікаво, що в указі фігурують як окремішній соціальний стан мояцькі козаки. Це слобожани, які мешкали в так званому Мояцькому городку (нині село Маяки Слов’янського району Донецької області). Там теж видобували сіль.
Невдовзі полк виявився замалим для охорони численних соляних промислів та кордону, тож до Бахмута на підкріплення місцевим козакам щороку вирушала кінна сотня від слобідських полків.
У зв’язку з новими завоюваннями Російської імперії на півдні сучасної України необхідність в існуванні Бахмутського полку згодом відпала. Так само й Слобідського козацтва. Упродовж 1764–1766-го указами Єкатєріни ІІ їх було скасовано. Зі слобідських полків створили гусарські, а Бахмутський переформували в Луганський пікінерний.
Тоді ж таки на колишній території Бахмутського козацтва було засновано масові поселення сербів — утікачів із-під турецького гніту. Із них набрали новий Бахмутський гусарський полк.
Колишнім бахмутським козакам довелося відслужити в російській армії по 15–25 років. Вони брали участь у двох війнах із Туреччиною, походах проти Польщі й придушенні повстання Пуґачова. Коли Луганський пікінерний полк перебував в Оренбурзькому краї, їм запропонували там оселитись і знову стати вільними людьми. Дехто погодився й поповнив лави Оренбурзького козацтва (де вже служило чимало українських переселенців).
Але більшість після багаторічної служби пікінерами повернулася додому — в Бахмут, що став центром одного з повітів новоствореної Катеринославської губернії.
Місто залишалося суто українським і за Російської імперії. Досить показово, що під час перепису 1897 року 61,75% його жителів (11 928 осіб) назвали себе українцями. У період Української Народної Республіки (1917–1918) в Бахмуті діяли загони Вільного козацтва й розташовувався 3-й Гайдамацький полк, де служив відомий у майбутньому поет Володимир Сосюра. У 1920-ті тут діяло українське підпілля, котре знищили радянські каральні органи.
Отже, Бахмут — яскрава сторінка нашої історії, яка розповідає про багаторічну боротьбу за кордони України. І бої за Артемівськ (Бахмут) із російськими терористами й сепаратистами у 2014-му — гідне її продовження.
У документах 1765 року вдалося знайти опис двох бахмутських козаків, які, не бажаючи «переформовуватись» у пікінери, втекли з міста. Завдяки йому можна точно реконструювати вигляд тодішніх бахмутців. Один носив сірий чекмень, блакитний бешмет, білі шаровари, чорні чоботи, чорну шапку із зеленим верхом. Це одяг слобожанського взірця. А другий, певно, був запорожцем: у зеленому чекмені, жовтих чоботях та червоній шапці з чорною оторочкою.
